Суд першої інстанції відкрив провадження і призначив розгляд справи за скаргою на дії та рішення державного виконавця щодо відкриття виконавчого провадження та примусового виконання виконавчого листа про стягнення із заявника грошових коштів.

Надалі суд першої інстанції закрив провадження у справі на підставі п.2 ч.1 ст.255 Цивільного процесуального кодексу України (далі – «ЦПК України») через відсутність предмета спору, оскільки заступник начальника районного відділу державної виконавчої служби скасував постанову про відкриття виконавчого провадження.

Апеляційний суд погодився з таким судовим рішенням суду першої інстанції.

Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду (постанова від 17.06.2020р. у справі № 715/974/13-ц) задовольнив касаційну скаргу заявника, скасував ухвалені судами першої та апеляційної інстанцій рішення і передав справу до суду першої інстанції для продовження розгляду, зазначивши наступне:

Ст.18 Закону України «Про виконавче провадження» на державного виконавця покладено обов’язок вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Закриваючи провадження у справі, посилаючись на відсутність предмета спору у зв’язку зі скасуванням постанови про відкриття виконавчого провадження, суд першої інстанції не врахував, що, крім оскарження постанови державного виконавця щодо відкриття виконавчого провадження, заявник також заявляв вимоги про визнання неправомірними дій державного виконавця, вчинених під час примусового виконання цього виконавчого листа, провадження в якому було відкрито безпідставно.

У зв’язку із цим суд першої інстанції неповно встановив обставини справи та не перевірив, які саме дії вчиняв державний виконавець за виконавчим листом, виконавче провадження за яким згодом було закрито, не оцінив їх на предмет правомірності, тобто не розглянув скаргу по суті в цій частині.

Необхідність запровадження п.2 ч.1 ст.255 ЦПК України (яка є новелою процесу), згідно з яким провадження у справі закривається у зв’язку з відсутністю предмета спору, зумовлена змінами до ст.124 Конституції України, в якій зазначено, що юрисдикція судів поширюється лише на будь-який юридичний спір. Проте поняття «юридичний спір» має тлумачитися широко, з огляду на підхід Європейського суду з прав людини (далі – «ЄСПЛ») до тлумачення поняття «спір про право» (п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – «Конвенція»)). Зокрема, ЄСПЛ зазначив, що відповідно до духу Конвенції поняття спору про право має розглядатися сутнісно, а не формально.

Суди не врахували, що прикладом відсутності предмета спору можуть бути дії сторін чи обставини, якщо неврегульованих спірних питань немає.

Проте заявник зазначив у скарзі до суду першої інстанції, в апеляційній скарзі та в касаційній скарзі, що він оскаржував також вчинення державним виконавцем дій у незаконно відкритому виконавчому провадженні, яким суди оцінки не надали.