Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житлом, є лише її свідома поведінка, яка свідчить про втрату інтересу до приміщення.

Обставини справи:

У серпні 2018 року особа звернулася до суду з позовом до іншої особи про втрату права користування житлом колишнього члена сім’ї власника житла.

Позовна заява мотивована тим, що позивачка на підставі договору купівлі-продажу є власником квартири. Після придбання квартири в ній були зареєстровані вона, її чоловік, син та відповідачка, яка є її дочкою. У квітні 2015 року чоловік з сином знялися з реєстраційного обліку в спірній квартирі. На початку серпня 2017 року відповідачка не пояснивши причин забрала свої особисті речі та покинула спірну квартиру і не проживає у ній.

Позивачка не перешкоджала відповідачці у користуванні цією квартирою. У зв’язку з тим, що відповідачка не знімається з реєстраційного обліку в спірній квартирі, позивачка вимушена сплачувати комунальні послуги за кількістю осіб і позбавлена можливості вільно розпоряджатися своєю власністю.

Ураховуючи викладене позивачка просила суд визнати відповідачку такою, що втратила право користування квартирою.

Відповідачка звернулась до суду із зустрічним позовом до позивачки про вселення.

Зустрічна позовна заява мотивована тим, що відповідачка після придбання позивачкою квартири була там зареєстрована як член сім’ї. З серпня 2017 року відповідачка вимушено не проживає у спірній квартирі, оскільки посварилася із своєю матір’ю - позивачкою, в квартирі залишились її особисті речі. Вона неодноразово намагалася помиритися з матір’ю, натомість остання миритися не бажала та перешкоджала їй у доступі до квартири, спочатку фізично, а згодом взагалі змінила замки та не надала ключі від вхідних дверей, позбавивши її таким чином права користуватися спірною квартирою.

У жовтні 2018 року відповідачка звернулася до відділу поліції із заявою про вчинення позивачкою перешкод у користуванні нею спірною квартирою, проте їй було рекомендовано звернутися до суду за захистом свого порушеного права. Іншого житла, окрім спірної квартири, вона не має і інтересу до цієї квартири вона не втратила.

Ураховуючи викладене відповідачка просила вселити її у квартиру.

Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін постановою суду апеляційної інстанції, первісний позов було задоволено. Визнано відповідачку такою, що втратила право користування квартирою, на підставі ч.2 ст. 405 ЦК України. У задоволенні зустрічного позову було відмовлено. Суди виходили із того, що з 02 серпня 2017 року до теперішнього часу відповідачка добровільно не проживає в квартирі, будь-яких перешкод у проживанні у цій квартирі їй ніхто не чинить, добровільно знятися з реєстраційного обліку вона відмовляється, поважних причин її відсутності в спірній квартирі не встановлено, тому наявні підстави для зняття її з реєстраційного обліку. У задоволенні зустрічного позову відмовлено за його необґрунтованістю та недоведеністю.

Відповідачка з такими рішеннями судів не погодилася і подала касаційну скаргу.

Позиція Верховного Суду:

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09.12.2020р. у справі №209/2642/18 касаційну скаргу відповідачки було задовольнити частково. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій були скасовані, справу було передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішення Верховного Суду було обґрунтоване наступним:

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Ч.1 ст.383 ЦК України та ст.150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ними (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Згідно з ч.1 ст.156 ЖК УРСР члени сім’ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до ч.4 ст.156 ЖК УРСР до членів сім’ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в ч.2 ст.64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім’ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Статтею 317 ЦК України встановлено, що власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у т.ч. житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яких шляхом, який власник вважає прийнятним.

Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме порушене право та з яких підстав.

Статтею 405 ЦК України передбачено, що члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім’ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім’ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. При цьому саме на позивача процесуальний закон покладає обов’язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.

У справі, що переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій належним чином не дослідили причини непроживання відповідачки в квартирі, зокрема те, що між сторонами існує конфліктна ситуація з приводу користування спірним житлом, не встановили, чи збалансовує рішення, ухвалене судом першої інстанції, інтереси позивачки як власника квартири та відповідачки, яка також зареєстрована у цій квартирі, проживала у ній більше 20 років та не має іншого житла.

Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій не виконали вимоги, передбачені процесуальним законодавством України, щодо встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору.