Особа звернулася до суду зі скаргою на дії старшого державного виконавця відділу державної виконавчої служби (далі – «ВДВС») про визнання неправомірною та скасування довідки-розрахунку про нараховані і сплачені аліменти. Скаржниця зазначала, що довідка-розрахунок про нараховані та сплачені аліменти є неправомірною, оскільки при її складенні державний виконавець не взяв до уваги розрахунковий період до 08.02.2018р. Також державний виконавець при проведенні розрахунків про нараховані та сплачені аліменти не врахував суму боргу.

Суд першої інстанції скаргу задовольнив частково. Так, суд визнав неправомірною та скасував довідку-розрахунок про нараховані та сплачені аліменти боржником, зобов’язав ВДВС провести повторний розрахунок нарахованих та сплачених аліментів.

Суд апеляційної інстанції вирішив скасувати ухвалу суду першої інстанції та у задоволенні скарги відмовити. Так, суд апеляційної інстанції зазначив, що районний суд, зобов’язавши посадову особу ВДВС здійснити перерахунок заборгованості, тим самим фактично втрутився у права та обов’язки державного виконавця відповідно до його повноважень самостійно визначати розмір заборгованості по аліментам. Апеляційний суд також вказав, що спори щодо розміру заборгованості зі сплати аліментів підлягають вирішенню судом у порядку позовного провадження, а скаржниця такого позову не пред’являла. Проте скаржниця не позбавлена можливості звернутися до суду з позовом у порядку статті 194 СК України, згідно з якої остання має право стягнути аліменти за виконавчим листом за минулий час, але не більше як за десять років, що передувало пред’явленню виконавчого листа до виконання.

Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду не погодився з таким висновком апеляційного суду. Так, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13.01.2021р. у справі №2-751/2007 зазначено, що оскільки скаржниця звернулася до суду, який видав виконавчий документ, зі скаргою на дії державного виконавця щодо розрахунку аліментів у порядку контролю за виконанням судового рішення, то такий спір може розглядатися у порядку оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця, що передбачений розділом VII ЦПК України.

Суд касаційної інстанції зауважив, що у вказаній категорії справ стягувач аліментів вправі обирати спосіб судового захисту: або оскаржувати дії державного виконавця, або пред’являти позов на загальних підставах, що узгоджується з п.26 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014р. №6 і підтверджується судовою практикою Верховного Суду. Тому апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що спори щодо розміру заборгованості зі сплати аліментів підлягають вирішенню судом лише у порядку позовного провадження.

Також Верховний Суд визнав помилковим висновок апеляційного суду щодо компетентності суду зобов’язувати державного виконавця вчиняти певні дії, так як це не є втручанням у повноваження державного виконавця, а узгоджується із положенням ч.2 ст.451 ЦПК України, згідно з яким у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов’язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника).

Верховний Суд вказав, що вимога скарги про зобов’язання державного виконавця провести повторний розрахунок заборгованості боржника по сплаті аліментів є правомірною й підлягає перевірці по суті.

На підставі вказаного вище Верховний Суд скасував рішення апеляційного суду і передав справу на новий розгляд до апеляційного суду.