Особа звернулась до суду із заявою про встановлення факту смерті колишнього чоловіка. Так, заявниця зазначала, що її колишній чоловік проживав на території «Турецької Республіки Північного Кіпру», помер у північній частині міста Нікосія, що підтверджується реєстраційними відомостями про смерть та довідкою про причини смерті й похований на території Північного Кіпру. Заявниця вказувала, що вона та дочка приймали участь у його похованні.

Для отримання пенсії у зв’язку з втратою годувальника заявниці в інтересах неповнолітньої дочки необхідно одержати свідоцтво про смерть колишнього чоловіка, однак органи реєстрації актів цивільного стану відмовляються реєструвати факт смерті і видати відповідне свідоцтво, оскільки Україна не визнає цієї території. Крім того, «Турецька Республіка Північного Кіпру» засуджена світовим співтовариством, оголошена незаконною та визнана лише Туреччиною.

Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про необхідність відмови у відкритті провадження у справі за зазначеною заявою. Суди виходили з того, що згідно з наданими заявницею матеріалами смерть особи настала на території невизнаної «Турецької Республіки Північного Кіпру». Проте Цивільний процесуальний кодекс України не передбачає можливості встановлення судом факту смерті особи на території іноземної держави.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15.09.2021р. у справі №367/2656/20 касаційну скаргу заявниці було задоволено, ухвалу суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасовано, а справу передано до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження.

Суд касаційної інстанції зазначив, що відповідно до п.8 ч.1 ст.315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті.

Верховний Суд вказав, що помилковість висновків судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі полягає у тому, що невизначеність норм процесуального права не може тлумачитись проти заявників і обмежувати їх право на судовий захист, у тому числі у справах окремого провадження, оскільки в Україні юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.