Приватний виконавець звернувся до суду із поданням про тимчасове обмеження особи у праві виїзду за межі України без вилучення паспорта громадянина України для виїзду за кордон до виконання зобов’язань, покладених на нього рішенням суду про стягнення боргу на користь банку.

Суд першої інстанції відмовив у задоволенні подання. Суд зазначив, що саме по собі невиконання зобов’язань не є безумовною підставою для встановлення обмеження у праві виїзду, а подання не містить беззаперечних доказів щодо умисного ухилення боржника від виконання зобов’язань, покладених на нього судовим рішенням.

Приватний виконавець оскаржив ухвалу суду першої інстанції в апеляційному порядку, проте апеляційний суд повернув апеляційну скаргу, оскільки ухвала суду першої інстанції про відмову у задоволенні подання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України не відноситься до визначеного ч.1 ст.353 ЦПК України переліку ухвал, які можуть бути оскаржені окремо від рішення суду.

Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду не погодився з таким висновком суду апеляційної інстанції (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30.09.2020р. у справі № 488/926/16-ц).

Так, п.5 ч.1 ст.6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» передбачено, що право громадянина України на виїзд з України може бути тимчасово обмежено у випадках, коли він ухиляється від виконання зобов’язань, покладених на нього судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом, – до виконання зобов’язань або сплати заборгованості зі сплати аліментів.

Суд касаційної інстанції зазначив, що тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України – це певного виду санкція, яка може застосовуватися у зв’язку з ухиленням особи від виконання зобов’язання, зокрема виконання судового рішення.

Верховний Суд вказав, що згідно з п.31 ч.1 ст.353 ЦПК України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України.

Суд зауважив, що тлумачення п.31 ч.1 ст.353 ЦПК України має відбуватися із урахуванням можливості/неможливості поновити свої права, особою, яка подає апеляційну скаргу, в інший спосіб аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду.

А особливістю судового рішення щодо тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України, з поданням про ухвалення якого звернувся приватний виконавець до суду, є те, що воно ухвалюється на стадії виконання судових рішень про стягнення з боржника заборгованості і оскаржити його одночасно з рішенням суду неможливо.

Тому Верховний Суд вказав, що повертаючи приватному виконавцю апеляційну скаргу, апеляційний суд зазначеного не врахував та помилково вважав, що ухвала суду про відмову у задоволенні подання приватного виконавця щодо тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України не може бути оскаржена в апеляційному порядку окремо від рішення суду.