Колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (постанова від 10.09.2019 р. у справі № 200/18903/17) залишила без задоволення касаційну скаргу прокурора на ухвалу апеляційного суду. Відповідно до вироку інспектор патрульної поліції був засуджений за ст. 366-1 КК України (умисне неподання суб’єктом декларування декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, передбаченої Законом України «Про запобігання корупції»).

Поліцейського визнано винним у тому, що він при звільненні зі служби, достовірно знаючи про обов’язковість подання шляхом заповнення на офіційному веб-сайті Національного агентства з питань запобігання корупції декларації у зв’язку з припиненням діяльності, пов’язаної з виконанням функцій держави, умисно у строк до 24:00 06.03.2017 р. не подав зазначеного документа.

Апеляційний суд скасував вирок, а кримінальне провадження закрив у зв’язку з відсутністю в його діянні складу кримінального правопорушення.

У касаційній скарзі прокурор стверджував, що висновки суду апеляційної інстанції про те, що особа не мала умислу на неподання декларації, не відповідають фактичним обставинам кримінального провадження. На думку прокурора, чоловік вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ст. 366-1 КК України.

Як зазначено в постанові ККС ВС, з об’єктивної сторони згадане кримінальне правопорушення може виявлятися у формі умисного неподання суб’єктом декларування декларації. З суб’єктивної сторони воно характеризується лише прямим умислом, тобто особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. Інтелектуальний момент прямого умислу полягає в усвідомленні особою суспільно небезпечного характеру свого діяння та в передбаченні його суспільно небезпечних наслідків.

Для притягнення особи до кримінальної відповідальності за ст. 366-1 КК України має бути встановлено і доведено, що особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, знала про обов’язок подати декларацію, передбачену ст. 45 Закону України «Про запобігання корупції», про строк її подання, проте усвідомлено з будь-яких мотивів вирішила не подавати декларацію і умисно не подала її.

Так, сторона обвинувачення не надала достовірних і переконливих доказів того, що поліцейський знав про обов’язок подати декларацію, передбачену ч. 2 ст. 45 Закону України «Про запобігання корупції», саме в день звільнення, або того, що перед звільненням чи в день звільнення він був повідомлений державним органом, у якому працював, про необхідність подання декларації при звільненні, або того, що отримував повідомлення НАЗК про факт неподання декларації.

У суді першої інстанції чоловік заперечував умисел на вчинення кримінального правопорушення, стверджував, що під час несення служби йому повідомляли і він знав про необхідність подання щорічної декларації за 2016 рік. Зазначені вимоги закону він виконав, розмістивши на сайті НАЗК 17.03.2017 р. електронну декларацію за 2016 р. Проте йому не роз’яснювали положень ч. 2 ст. 45 Закону України «Про запобігання корупції» і рішень НАЗК щодо обов’язку та строку подання декларації при звільненні, а тому він її не подав. Тим паче не міг її подати 06.03.2017 р., оскільки повний розрахунок отримав лише 30.03.2017 р. 23.06.2017 р., дізнавшись про підозру у вчиненні згаданого кримінального правопорушення, він подав декларацію у зв’язку з припиненням діяльності.

Жоден із наведених доказів не містить даних про обізнаність особи в обов’язковості подання окремої декларації при звільненні за період з 1 січня по 6 березня 2017 року та про умисне неподання ним такої декларації. Апеляційний суд правильно звернув увагу на те, що свідок, яка ознайомлювала особовий склад підрозділу поліції з порядком подання декларацій, сказала, що сама не знає, коли має бути подана декларація у зв’язку з припиненням діяльності за період, який не був охоплений раніше поданими деклараціями.

Апеляційний суд обґрунтовано зазначив про те, що інкриміноване обвинувачення та обставини, викладені в обвинувальному акті, базуються лише на припущеннях, а встановлені в ході апеляційного розгляду обставини є підставою для розумного сумніву в доведеності вини обвинуваченого, оскільки надані докази не підтверджують наявності умислу обвинуваченого у вчиненні інкримінованого йому злочину, що свідчить про відсутність у діянні поліцейського складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 366-1 КК України.