У червні 2020р. працівник звернувся до приватного підприємства «Виробничо-конструкторське об’єднання «МААНС» (далі – ПП «ВКО «МААНС») з позовом, у якому просив визнати трудові відносини між ним та ПП «ВКО «МААНС» припиненими з 05 травня 2020р., у зв’язку зі звільненням з посади техніка з планування за власним бажанням на підставі ч.1 ст.38 КЗпП України.

Позовна заява мотивована тим, що працівник перебував у трудових відносинах з ПП «ВКО «МААНС», розташованому в м. Здолбунів Рівненської області, на посаді техніка з планування. 05 травня 2020р. позивач направив заяву про звільнення за власним бажанням у зв’язку з погіршенням здоров’я. 12 травня 2020р. відповідач надіслав йому відповідь на його заяву про звільнення, в якій заперечив проти звільнення з поважних причин у строк, про який просив працівник. Також відповідач вказав, що заява працівника не може бути розглянута, оскільки ним не надано підтвердження причин відсутності на робочому місці з 13 квітня 2020р.

У позовній заяві позивач також вказував, що відповідач не звернув увагу на те, що позивач неодноразово хворів, лікарями йому рекомендовано не переохолоджуватися, та просив його створити безпечні умови під час карантину. Крім того, відповідачу було відомо про обмеження транспортного сполучення на час карантину між м. Рівне, в якому проживав позивач, та м. Здолбунів Рівненської області в період з 18 березня 2020р., при цьому відповідач не забезпечив проїзд до роботи працівників, які проживали за межами м. Здолбунів Рівненської області.

Позивач вважав, що причини його відсутності на роботі є поважними, оскільки його явці на роботу перешкоджали істотні обставини, які не можуть бути усунуті ним самим.

Рішенням суду першої інстанції позов працівника був задоволений. Суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог.

У постанові від 21.04.2021р. у справі №569/9738/20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду визнано висновки суду апеляційної інстанції щодо відмови у задоволенні позову про визнання трудових відносин припиненими з дати, зазначеної працівником, помилковими, а рішення суду першої інстанції про задоволення позову, навпаки, обґрунтованим.

Верховний Суд виходив з того, що ст.38 КЗпП зобов’язує власника звільнити працівника у строки, про які просить працівник, також за наявності інших поважних причин, які зазначені в ч.1 ст.38 КЗпП. Тобто перелік таких причин не є вичерпним.

Під час визначення поважності причин у цьому випадку суд врахував правову позицію, яку раніше було висловлено у постанові Верховного Суду від 11.03.2020р. у справі №459/2618/17, згідно з якою причину відсутності працівника на роботі можна вважати поважною, якщо явці на роботу перешкоджали істотні обставини, які не може усунути сам працівник. Відмову працівника від роботи в дистанційному режимі, яку запропонував йому власник, Верховний Суд не прийняв до уваги з огляду на відсутність відповідного наказу власника про переведення позивача на дистанційну роботу та видачу у зв’язку з цим йому матеріально-технічних цінностей.

Згідно з положеннями КЗпП у разі розірвання трудового договору з ініціативи працівника роботодавець може звільнити працівника в день подання останнім заяви про звільнення за умови, якщо працівник сам визначає цей день датою звільнення, вказавши при цьому поважну причину, яка зумовила прийняття ним рішення про звільнення.