Позивач просив суд визнати за ним в порядку спадкування за заповітом право власності на квартиру. При цьому позивач посилався на те, що його бабуся, після смерті якої залишилося спадкове майно, захворіла на онкологічне захворювання і висловила бажання скласти заповіт. Оскільки у 2017 році на тимчасово окупованій території у місті Донецьку не було нотаріусів, які б посвідчили заповіт відповідно до норм українського законодавства, а бабуся не могла за станом здоров’я виїхати за межі тимчасово окупованої території, заповіт було посвідчено нотаріусом на окупованій території, відповідно до якого заповідач діючи добровільно і перебуваючи при здоровому розумі та ясній пам’яті, розуміючи значення своїх дій та керуючи ними, на випадок своєї смерті заповіла йому спірну квартиру.

Позивач зазначав, що він звернувся до приватного нотаріуса Миколаївського нотаріального округу з заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину після смерті бабусі на підставі заповіту. Однак нотаріусом йому було відмовлено у зв’язку з тим, що заповіт був складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.

Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні позову. Суди зазначили, що заповіт не створює правових наслідків, згідно з положеннями ст.9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України». А тому підстави для задоволення позову про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом відсутні.

Позивач звернувся до суду касаційної інстанції та зазначив, що документи, видані органами та установами, що знаходяться на тимчасово окупованій території, як виняток, можуть братись до уваги та оцінюватись разом з іншими доказами в їх сукупності та взаємозв’язку, у тому числі у сукупності з показаннями свідків, та просив застосувати «намібійські винятки», сформульовані у практиці Міжнародного суду ООН, згідно з якими документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян.

Проте постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28.08.2020р. у справі №185/2052/19 у задоволенні касаційної скарги позивача було відмовлено. Верховний Суд вказав, що відповідно до ч.1 ст.1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (ч.2 ст.215 ЦК України).

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю (ч.1 ст.216 ЦК України).

Нікчемний правочин не породжує передбачених законом правових наслідків.

Згідно розпорядження Кабінету Міністрів України від 07.11.2014р. №1085-р «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та переліку населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення», до зазначених населених пунктів відноситься місто Донецьк.

Відповідно до положень ст.9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом. Будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими ч.2 цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків.

Оскільки заповіт відповідно до положень ст.9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» є недійсним і не створює правових наслідків, тобто є нікчемним, Верховний Суд визнав обґрунтованим висновок судів про відсутність підстав для визнання за позивачем права власності на спадкове майно за цим заповітом.