ПРО ВИЗНАННЯ ДОВІРЕНОСТЕЙ І ЗАПОВІТІВ НЕДІЙСНИМИ

Нотаріальна палата України для використання в роботі нотаріусів навела основні правові висновки Великої Палати Верховного Суду, які застосовано в практиці Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у спорах щодо визнання односторонніх правочинів недійсними:

1. Визнання довіреностей недійсними

Включена до довіреності нікчемна умова щодо її безвідкличності не є підставою для визнання недійсною довіреності в цілому.

Довіреність, видана на здійснення від імені власника правомочності щодо передачі права володіння та користування нерухомим майном, зокрема права укладення договорів оренди, не є довіреністю на право розпорядження нерухомим майном, а тому може бути посвідчена уповноваженою на це посадовою особою органу місцевого самоврядування та не підлягає обов’язковій реєстрації у Єдиному реєстрі довіреностей.

Описки при зазначенні дати посвідчення довіреності за умови додержання вимог, встановлених ч.1-3, 5, 6 ст.203 ЦК України, не можуть бути підставою для визнання спірної довіреності недійсною.

Підставою для визнання довіреності недійсною на підставі ст.225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

2. Визнання недійсними односторонніх правочинів щодо спадкування

Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення не є підставою для визнання відмови від прийняття спадщини недійсною на підставі ст.229 ЦК України.

Зміна думки щодо відмови від спадщини у зв’язку з невиконанням певних домовленостей у подальшому особою, на користь якої здійснена така відмова, не може бути достатньою та обґрунтованою підставою для визнання заяви про відмову від спадщини недійсною на підставі ст.229 ЦК України.

Відмова від прийняття спадщини може бути визнана судом недійсною на підставі ст.233 ЦК України, якщо її вчинено особою за наявності одночасно двох умов:

1) під впливом тяжкої для неї обставини;

2) на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася.

Крім того, має бути причинно-наслідковий зв’язок між тяжкими обставинами та відмовою від прийняття спадщини. Зміна думки щодо відмови від спадщини у зв’язку зі смертю у подальшому особи, на користь якої здійснена така відмова, не може бути достатньою та обґрунтованою підставою для визнання такої відмови недійсною.

Відсутність у заповідача паспорта громадянина України не може бути підставою для визнання заповіту недійсним у зв’язку з тим, що в цьому випадку визначальним для нотаріуса було саме встановлення особи, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії.

Відсутність у заповіті певних реквізитів, що не позбавляє можливості встановити особу спадкодавця, свободу його волевиявлення, час, місце вчинення заповіту, особу, яка його нотаріально посвідчила тощо, не може розцінюватися як порушення форми заповіту.

Якщо особа не вчинила дій щодо прийняття спадщини (у встановлені законом строки не заявила про свої спадкові права), то у неї відсутня юридична заінтересованість у встановленні заповіту, складеного спадкодавцем на користь іншої особи, недійсним, оскільки право на спадкування їй не належить внаслідок спливу строку на його реалізацію.

Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини. Заповіт щодо майна, вказаного у спадковому договорі, складений і посвідчений під час дії спадкового договору, який в подальшому було розірвано в судовому порядку, не може бути визнаний недійсним на підставі ч.2 ст.1307 ЦК України.

Заповіт, посвідчений (виданий) службовою особою (нотаріусом) на тимчасово окупованій території, на якій органи державної влади, посадові та службові особи України не здійснюють свої повноваження, є нікчемним.