Факт спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу можна встановити лише після 01.012004р. (тобто після набуття чинності Сімейним кодексом України). Крім того, одного лише встановлення такого факту недостатньо для того, щоб визнати майно цивільного подружжя таким, що є спільною сумісною власністю та має ділитися порівну.

Відповідні положення містяться у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24.01.2020р. у справі №546/912/16-ц.

Обставини справи

Особа звернулася до суду з позовом про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ, посилаючись на те, що з 1995 року вона проживає з відповідачем однією сім'єю без реєстрації шлюбу, вони ведуть спільне господарство, піклуються один про одного, мають спільний бюджет та побут, підтримують шлюбні стосунки. У 1995 році вони за спільні кошти розпочали будівництво будинку. У 2000 році будинок було побудовано, відповідач зареєстрував його на своє ім'я і вони стали в ньому проживати.

Позиція Верховного Суду

Суд апеляційної інстанції на підставі належним чином оцінених доказів дійшов обґрунтованого висновку про встановлення факту проживання позивача та відповідача однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 01.01.2004р. по 01.09.2016р., оскільки інститут спільного проживання осіб як чоловіка і жінки було введено в національне законодавство Сімейним кодексом України, який набрав чинності з 01.01.2004р. Кодекс про шлюб та сім’ю Української РСР, який діяв до 01.01.2004р., таких положень не містив. Тому вказаний факт може бути встановлений лише з 01.01.2004р.

На підтвердження своїх вимог про визнання права власності на 1/2 частину спірного житлового будинку позивач мала надати докази, з яких можливо було б встановити факт внесення нею певних коштів на його спорудження чи придбання нею будь-яких будівельних матеріалів, необхідних для його будівництва.

Сам лише факт отримання позивачем заробітної плати не може бути доказом участі у будівництві спірного будинку, а показання свідків не можуть підтверджувати обставини участі коштами у будівництві цього нерухомого майна щодо розміру такої участі.

Зважаючи на вищевикладене, дослідивши докази у справі та давши їм належну оцінку, врахувавши обставини справи, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив з безпідставності позовних вимог позивача щодо визнання спірного нерухомого майна спільною сумісною власністю та визнання за позивачем права власності на 1/2 частини житлового будинку і земельної ділянки, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що зазначене спірне майно було набуте відповідачем та позивачем внаслідок їх спільної праці, або доказів укладення між ними письмової угоди про створення спільної сумісної власності, тому відсутні правові підстави для задоволення позову в цій частині.