Заявник звернувся до суду із заявою про встановлення факту постійного проживання на території України станом на 24.08.1991р. Заявник зазначав, що народився в Азербайджанській Радянській Соціалістичній Республіці та на час досягнення ним повноліття проживав у Азербайджані, тому ним було отримано паспорт громадянина Азербайджану. У період з травня 1986р. та до набуття Україною незалежності (у т.ч. станом на 24.08.1991р.) він проживав на території України у Херсонської області разом зі своїми батьками, що можуть підтвердити свідки. Також заявник вказував на те, що з 2011р. він не є громадянином Азербайджану внаслідок добровільної відмови від громадянства вказаної держави та бажає реалізувати своє право шляхом звернення до уповноваженого органу з метою набуття громадянства України, для чого йому необхідно встановити цей факт.

Суд першої інстанції задовольнив заяву, оскільки вважав, що надані суду докази свідчать про постійне проживання заявника на території України до 24.08.1991р.

Апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу Центрального управління Державної міграційної служби та у задоволенні заяви відмовив. Так, суд апеляційної інстанції зазначив, що заявником не було доведено свої вимоги, не надано належних та допустимих доказів, які б свідчили про його постійне проживання на території України станом на 24.08.1991р.

Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду вирішив справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, що було обґрунтовано наступним:

Суд касаційної інстанції зазначив, що суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні заяви з підстав відсутності належних та допустимих доказів, які б свідчили про постійне проживання особи на території України станом на 24.08.1991р., не врахував того, що ця заява розглядається в окремому провадженні та у відповідності до вимог ст.294 ЦПК України суд може за власною ініціативою з метою з’ясування обставин справи витребувати необхідні докази.

Верховний Суд зауважив, що посилання у судовому рішенні суду апеляційної інстанції на Положення про паспортну систему СРСР (затв. постановою Ради Міністрів СРСР від 28.08.1974р. №677 та постановою Ради міністрів СРСР від 28.08.1974р. №678 «Про деякі правила прописки громадян») є безпідставними, оскільки набуття громадянства України за територіальним походженням здійснюється у відповідності до ч.1 ст.8 Закону України «Про громадянство України», за якою особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24.08.1991р. на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, який подав зобов’язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти, реєструються громадянами України. А одним із документів на підтвердження обставин для встановлення належності до громадянства України є рішення суду, яким підтверджується факт постійного проживання особи на території України станом на 24.08.1991р.

Суд касаційної інстанції вказав, що суд апеляційної інстанції при необхідності з метою з’ясування обставин справи може витребувати необхідні докази щодо факту проживання на території України, перевірити доводи та витребувати докази, на які посилався заявник щодо проживання батьків заявника за указаною адресою, навчання заявника у школі в той період часу з урахуванням його віку станом на 24.08.1991р., що має значення для правильного вирішення заяви про наявність чи відсутність зазначеного факту.

Тому Верховний Суд визнав висновок апеляційного суду про відмову у задоволенні заяви передчасним (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02.07.2020р. у справі № 358/608/19-ц).