Суть справи:

Позивачка звернулась до суду з позовом до банку та свого чоловіка про визнання договору про надання споживчого кредиту недійсним.

Позовна заява була мотивована тим, що між відповідачами було укладено договір про надання споживчого кредиту у розмірі 2 525 000,00 грн., на забезпечення виконання умов якого чоловіком позивачки було передано в іпотеку банку нежиле приміщення.

Позивачка зазначила, що укладення такого правочину виходить за межі дрібного побутового та є правочином, укладеним стосовно цінного майна. На укладення такого правочину позивачка згоди не надавала ні в усній, ні в письмовій формі. Позивачка вважає, що звернення стягнення заборгованості за кредитним договором вплине на майновий стан сім’ї, зокрема і на майновий стан позивачки та їхніх дітей.

Місцевий суд відмовив у задоволенні позову. Рішення суду першої інстанції було мотивовано тим, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише у тому разі, коли мало місце відчуження спільного майна подружжя. Оскільки кредитний договір, який просить визнати недійсним позивачка, не є розпорядженням майном подружжя, то письмова згода дружини для його укладення не вимагається, тому підстави вважати порушеними права позивачки при укладанні спірного кредитного договору відсутні.

Апеляційний суд залишив рішення місцевого суду без змін.

Позиція Верховного Суду:

Верховний Суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій. Так, постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05.11.2020р. у справі №619/761/18 касаційну скаргу позивачки було залишено без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін. Рішення Верховного Суду було обґрунтовано наступним:

Відповідно до ч.1-3 ст.65 Сімейного кодексу України (далі – «СК України») дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Положення цієї статті визначає правила розпорядження подружжям майном, що є об’єктом права їх спільної сумісної власності. Таке розпорядження здійснюється шляхом укладення дружиною та/або чоловіком різноманітних правочинів з іншими особами. Якщо правочин щодо спільного майна укладає один з подружжя, то воля другого з подружжя, його згода на укладення правочину має бути з’ясована окремо.

Приписи статті 65 СК України регулюють правовідносини щодо розпорядження майном, яке є спільною сумісною власністю подружжя, і не стосуються права одного із подружжя на отримання кредиту, оскільки кредитний договір за своєю правовою природою є правочином щодо отримання у власність грошових коштів, а не правочином щодо розпорядження належним подружжю майном.

Суд касаційної інстанції зазначив, що такий договір створює обов’язки для другого з подружжя лише у разі, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї (ч.4 ст.65 СК України).

Для укладення кредитного договору (за яким позичальником виступає один з подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібне, оскільки цей правочин не стосується спільного майна подружжя, а той з подружжя, хто позичає кошти, не розпоряджається спільним майном подружжя, він стає учасником зобов’язальних правовідносин.