Товариство звернулося до суду з позовом про визнання договорів оренди землі недійсними та скасування записів про речове право. Згодом позивач подав до суду заяву про відмову від позову у зв’язку із задоволенням відповідачами вимог позивача після пред’явлення цього позову, так як оспорювані договори оренди земельних ділянок відповідачами було розірвано.

Суд першої інстанції прийняв відмову від позову, закрив провадження у справі та стягнув з відповідачів судові витрати по сплаті судового збору та витрати на професійну правничу допомогу.

Ухвала суду першої інстанції була мотивована тим, що у зв’язку з відмовою позивача від позову з мотивів задоволення його вимог відповідачами після пред’явлення позову з останніх на користь позивача підлягають відшкодуванню понесені ним судові витрати по сплаті судового збору та витрати на професійну правничу допомогу.

Один із відповідачів звернувся до суду апеляційної інстанції, який апеляційну скаргу задовольнив та ухвалу суду першої інстанції скасував у частині стягнення судових витрат та ухвалив у цій частині нове судове рішення. Так, суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні заяви позивача про стягнення з відповідачів понесених судових витрат. Суд повернув позивачу з державного бюджету 50 відсотків судового збору за подання позову.

Суд апеляційної інстанції вказав, що дострокове розірвання оспорюваних договорів та внесення записів до реєстру про припинення речового права відповідача на земельні ділянки не свідчить про задоволення відповідачами пред’явлених позивачем вимог про визнання недійсними договорів оренди землі, а тому відсутні підстави для покладення на відповідачів обов’язку відшкодувати на користь позивача понесені ним судові витрати по оплаті судового збору та витрат на професійну правничу допомогу у зв’язку з відмовою від позову.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що оскільки позивач відмовився від позову, то відповідно до ч.1 ст.142 ЦПК України, ч.3 ст.7 Закону України «Про судовий збір» на його користь підлягає стягненню з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого ним при поданні позову.

Позивач з рішенням апеляційного суду не погодився і подав касаційну скаргу.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11.01.2021р. у справі №688/3359/19 касаційну скаргу позивача було залишено без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції – без змін. Так, суд касаційної інстанції визнав вірним висновок суду апеляційної інстанції.

Верховний Суд роз’яснив, що розірвання договорів оренди земельної ділянки шляхом укладання між сторонами цього договору додаткової угоди за своєю суттю є цивільно-правовою угодою, а не процесуальною дією, яка передбачає задоволення позовних вимог відповідачами після пред’явлення позову у розумінні положень цивільного процесуального законодавства України.

Розірвання договору не є тотожним за змістом та наслідками з тими, що настають внаслідок визнання договору недійсним, а тому у разі заявлення у справі вимог щодо визнання недійсності правочину будь-хто із відповідачів може лише визнати ці вимоги повністю або частково, але задовольнити такі вимоги відповідачі не можуть.