Позивач звернувся з позовом до товариств про захист прав на знак для товарів і послуг. Позивач зазначав, що він є власником торговельної марки на підставі свідоцтва на знак для товарів і послугою Йому стало відомо, що відповідачі у своїй господарській діяльності незаконно використовують вказаний знак для товарів і послуг без отримання його згоди, а саме рекламують продукцію та реалізовують її, у тому числі за кордон.

Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив, оскільки позовні вимоги належними та допустимими доказами у справі не було підтверджено.

Апеляційний суд ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги задовольнив частково. Суд апеляційної інстанції встановив, що на сайті міститься інформація про те, що товариство спеціалізується на розробці та виготовленні обладнання, у тому числі із зазначенням знаку, що свідчить про його використання з комерційною метою.

Один із відповідачів подав касаційну скаргу, у якій зазначив, що доказами, на підставі яких апеляційний суд дійшов висновку про незаконне користування відповідачем торгівельною маркою, стали електронні докази, а саме інформація, розміщена на електронних сайтах у мережі Інтернет. Проте на вимогу відповідача надати докази в належному вигляді, а також інформацію про те, хто є власником цих сайтів та хто вносив на сайти інформацію, позивач відмовився.

Також відповідач посилався на те, що суд апеляційної інстанції безпідставно, без жодних застережень та з порушенням норм процесуального права, зокрема статті 83 ЦПК України, долучив до матеріалів справи додаткові докази: копії контрактів та договорів купівлі-продажу.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13.01.2021р. у справі №264/949/19 касаційну скаргу відповідача було задоволено частково, постанову апеляційного суду було скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Таке рішення суду касаційної інстанції було обґрунтовано наступним:

Верховний Суд вказав, що відповідно до ч.3 ст.367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об’єктивно не залежали від нього.

Верховний Суд роз’яснив, що тлумачення п.6 ч.2 ст.356, ч.1-3 ст.367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції.

Суд касаційної інстанції вказав, що вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги ч.1 ст.44 ЦПК України щодо зобов’язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов’язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов’язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні.

Щодо електронних доказів Верховний Суд зазначив, що якщо подано копію (паперову копію) електронного доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал електронного доказу. Якщо оригінал електронного доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.