Вироком суду, залишеним без змін апеляційним судом, особу було визнано винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.190 КК України (шахрайство, вчинене в особливо великих розмірах або організованою групою), та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років з конфіскацією майна.

Відповідно до встановлених судами обставин засуджена особа, користуючись довірою потерпілої особи, запевнила останню щодо своїх можливостей та намірів на придбання житла, а саме квартир для неї, по більш вигідним ціновим пропозиціям від їх реальної ринкової вартості, чим ввела останню в оману, викликавши у неї хибну впевненість у законності своїх намірів.

У подальшому засуджена особа взятих на себе зобов’язань в частині придбання квартир для потерпілої особи, її чоловіка та її доньки не виконала, грошових коштів не повернула, а розпорядилась ними на власний розсуд, чим спричинила потерпілій особі матеріальну шкоду в розмірі 1 236 816 гривень, що на момент вчинення злочину становить особливо великий розмір.

У касаційній скарзі засуджена особа зазначала про те, що суди дійшли невірного висновку про її винуватість, що в матеріалах провадження відсутні докази наявності умислу на вчинення шахрайства. А між нею та потерпілою особою існують цивільно-правові відносини.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду від 20.10.2021р. у справі №759/14119/17 касаційні скарги засудженої особи та її захисника були залишені без задоволення, а вирок районного суду та ухвалу апеляційного суду без – змін.

Суд касаційної інстанції нагадав, що згідно зі ст.190 КК України шахрайство – це заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою.

Відмежовуючи шахрайство від цивільно-правових деліктів, слід виходити з того, що отримання майна з умовою виконання будь-якого зобов’язання може бути кваліфіковане як шахрайство, якщо встановлено, що винна особа вже в момент заволодіння цим майном мала на меті його привласнити, а зобов’язання – не виконувати. Розмежування кримінально-караного злочину від цивільно-правової угоди слід проводити не по тому, як оформлені укладені між сторонами договори, а по тому, що стало результатом цієї договірної діяльності. Якщо одна сторона, приймаючи на себе зобов’язання, не має ніяких реальних можливостей і бажання їх виконувати, мова йде про шахрайство (постанова Верховного Суду від 24.09.2020р. у справі №755/10138/16-к).

Крім того, відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 24.11.2016р. у справі №5-250кс16, наявність формальних (навіть належним чином оформлених) цивільно-правових відносин, за допомогою яких суб’єкт прагне завуалювати свій злочинний умисел, за наявності підстав не повинна бути перешкодою для оцінки скоєного як злочину, передбаченого ст.190 КК України.

Верховний Суд зауважив, що будь-яких даних про те, що засуджена особа мала реальні можливості та бажання виконати взяті на себе зобов’язання матеріали кримінального провадження не містять. Посилання сторони захисту на розписку, в якій зазначається про нібито передачу грошових коштів іншій особі, свідчить про бажання засудженої завуалювати свій злочинний умисел.

Верховний Суд дійшов висновку, що за таких обставин стверджувати про наявність між засудженою та потерпілою особами цивільно-правової угоди немає підстав.