Відповідно до вироку суду особу було визнано винуватою та засуджено за ч.2 ст.186 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років. З вироком суду погодився і суд апеляційної інстанції.

У касаційній скарзі захисник засудженої особи зазначав, зокрема, про недопустимість протоколу пред’явлення для впізнання за участю свідка та протоколу слідчого експерименту за участю засудженої особи, які отримано з порушенням вимог КПК України.

Так, захисник вказував на те, що слідчий всупереч вимог ч.6 ст.228 КПК України належним чином не аргументував проведення пред’явлення особи для впізнання саме за фотознімками, а не безпосередньо самої особи.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду від 26.11.2020р. у справі №742/2200/19 вирок суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції було залишено без змін, а касаційну скаргу захисника засудженого – без задоволення. Таке рішення суд касаційної інстанції обґрунтував наступним:

Так, згідно з ч.6 ст.228 КПК України за необхідності впізнання може проводитися за фотознімками, матеріалами відеозапису з додержанням вимог, зазначених у ч.1 і 2 цієї статті.

Проведення впізнання за фотознімками, матеріалами відеозапису виключає можливість у подальшому пред’явленні особи для впізнання.

Верховний Суд зауважив, що жодних імперативних вимог щодо пред’явлення для впізнання виключно безпосередньо самої особи, а не її фотознімків законодавством не передбачено, так само й обов’язковість обґрунтування слідчим необхідності проведення впізнання саме за фотознімками.

У зв’язку з цим суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано визнали фактичні дані, отримані за результатами проведення впізнання особи за фотознімками, допустимими доказами у справі, а тому доводи скаржника про протилежне є необґрунтованими.