Суть справи:

Cуд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, визнав повністю недійсним пункт договору (а саме п.2.6 додатку №1 до договору) про надання правової допомоги, у якому зокрема, передбачалося, що в разі односторонньої відмови клієнтки від договору вона повинна сплатити адвокату додаткову винагороду в розмірі 30% від вартості отриманого нею майна чи коштів, але не менше суми, еквівалентної 10 тис. доларів США.

Такі судові рішення мотивовані тим, що Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» не передбачено такого виду гонорару адвокату, як «додаткова винагорода» або накладення штрафних санкцій. Отже, у цій частині договір суперечить ст.30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» та ст.33 Правил адвокатської етики.

Адвокат з такими рішеннями судів не погодився і подав касаційну скаргу.

Позиція Верховного Суду:

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11.11.2020р. у справі №591/3176/17 касаційну скаргу адвоката було частково задоволено, а саме оскаржені судові рішення в частині визнання недійсним пункту 2.6 додатку №1 до договору про надання правової допомоги щодо додаткової винагороди адвокату в розмірі 30% від вартості отриманого клієнткою майна чи коштів або вирішення спору щодо поділу майна подружжя у будь-який законний спосіб (примирення, відмова від претензій) скасувати, а в частині «односторонньої відмови від договору за ініціативою клієнтки» – змінити. Тобто суд касаційної інстанції скасував зазначений пункт лише в частині зобов’язання клієнтки відшкодувати адвокату кошти в сумі не менше 10тис. доларів США.

Таке рішення Верховного Суду було обґрунтовано наступним:

Законодавець, закріплюючи принцип свободи договору, встановив і його обмеження. Причому останні є одночасно й межами саморегулювання. Вони передбачені в абз.2 ч.3 ст.6 ЦК України, згідно з якою сторони не можуть відступати від положень актів цивільного законодавства, зокрема в разі, якщо зі змісту акта цивільного законодавства випливає обов’язковість його положень, яка може мати вигляд вказівки в акті цивільного законодавства на нікчемний характер відступу від його положень або виражатися за допомогою інших правових засобів.

Законодавець пов'язує стягнення неустойки саме з порушенням зобов’язання. Це підтверджується застосуванням таких понять та словосполучень, як «забезпечення зобов’язання», «порушення зобов’язання». Тому недопустимим є встановлення неустойки (штрафу чи пені) за правомірну відмову від виконання зобов’язання або односторонню відмову від договору.

В оспорюваному пункті договору передбачено штраф за односторонню відмову від договору. Цей пункт суперечить сутності неустойки, оскільки її встановлення не допускається за правомірну відмову від виконання зобов’язання або односторонню відмову від договору.

Суди правильно визнали недійсним оспорюваний пункт у частині передбачення штрафу за односторонню відмову від договору, але з інших мотивів. Тому судові рішення судів у цій частині слід змінити в мотивувальній частині.

Проте немає підстав вважати недійсним оспорюваний пункт в іншій частині (умови стягнення винагороди у розмірі 30% від вартості отриманого клієнтом майна чи коштів).